Тема 2. ЗМІСТ ТА ЗАВДАННЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ

 

2.1. Суть та цілі грошово-кредитної політики.

2.2. Види грошово-кредитної політики.

2.3. Інструменти грошово-кредитної політики.

 

2.1. Сутність та цілі грошово-кредитної політики

Відповідно до Закону України від 20.05.1999 р. №679-ХІV “Про Національний банк України” грошово-кредитна політика виз­начається, як комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.

Грошово-кредитна політика – це сукупність взаємопов’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів з регулювання грошового обігу, які здійснює держава через свій центральний банк і зводить до економного регулювання через механізми зміни пропозиції грошей та їх ціни на грошовому ринку. Збільшення пропозицій грошей за інших рівних умов активізує процент та зростання інвестицій, а також зростання платоспромож­ного попиту на ринках. Усе це на коротких інтервалах пожвавлює кон’юнктуру ринків і посилює стимули до розширення виробництва. Грошово-кредитну (монетарну) політику в Україні розробляє НБУ, який орієнтується на макроекономічні показники, що визначаються органами законодавчої та виконавчої влади.

Грошово-кредитна політика спрямована на забезпечення національної економіки необхідним обсягом грошової маси, досяг­нення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування та розвитку економіки. Основною метою є реалізація заходів у сферах грошового обігу та кредиту.

Проведення грошово-кредитної політики передбачає визна­чення її цілей, які можна розділити на стратегічні, проміжні, тактичні. Так як грошово-кредитна політика є одним із напрямків загально­державної економічної політики, її кінцеві цілі виступають як частина глобальної стратегії, що визначається законодавчими й виконавчими органами влади.

До стратегічних цілей відносяться економічне зростання виробництва, зростання зайнятості населення, збалансування платіж­ного балансу, забезпечення цін у державі. НБУ, як орган державного регулювання, у першу чергу повинен забезпечувати сталість національної грошової одиниці, спрямовувати політику на стабілізацію цін та зниження рівня інфляції.

Потреба у виділенні проміжних цілей викликана тим, що інструменти грошово-кредитної політики не мають прямого безпо­середнього впливу на кінцеві цілі. Проміжні цілі – це досягнення певних змін обсягу грошової маси або певних змін у рівні процентної ставки. Спрямованість та параметри проміжних цілей залежать від конкретної макроекономічної ситуації у країні, зокрема, від характеру розвитку економічного циклу. Особливістю проміжних цілей є їх дія протягом тривалого періоду, впродовж якого може бути доведена їх ефективність.

Тактичні цілі полягають у регулюванні ключових економічних змінних через банківську систему на основі управління грошовою масою, процентною ставкою, валютним курсом та заперечують досягнення проміжних цілей. Основними ознаками тактичних цілей є короткостроковість дії здійснення їх виключно оперативними захода­ми НБУ.

 

2.2. Види грошово-кредитної політики

НБУ, маніпулюючи важелями кредитного регулювання, може здійснювати політику “дешевих” і “дорогих грошей”. Політика “де­шевих грошей” має на меті зробити кредит дешевим та легкодос­тупним, щоб збільшити обсяг сукупних витрат і зайнятості в умовах економічного спаду чи депресії. Політика “дорогих грошей” полягає в обмеженні пропозиції грошей, а саме: зменшенні сукупних витрат та стримані інфляції. У першому випадку відображається кейнсіанське уявлення про грошово-кредитне регулювання, а у другому – неокла­сичні (монетаристські). Коли НБУпроводить політику “дешевих грошей”, він намагається збільшити їх пропозицію такими діями: купівля державних облігацій у комерційних банків і населення, зниження резервної норми або облікової ставки процента. Це зовсім не означає, що усі ці дії повинні відбуватись обов’язково і одночасно; НБУ може застосовувати лише один з цих важелів регулювання пропозиції грошей (як правило купівля державних цінних паперів). Якщо проводиться політика “дорогих грошей”, він здійснює заходи з продажу державних облігацій, підвищення резервної норми або облікової процентної ставки.

У результаті політики “дешевих” грошей збільшуються над­лишкові резерви системи комерційних банків, які є основою збіль­шення грошової пропозиції через кредитування; тому слід очікувати зростання пропозиції грошей. Це знизить процентну ставку, викли­каючи зростання інвестицій, сукупного попиту, сукупних витрат і рівноважного чистого національного продукту (ЧНП), який залежить від ступеня зростання інвестицій та величини мультиплікатора доходів.

В умовах політики “дорогих грошей” комерційні банки виявляють, що їх резерви надто малі, щоб задовольнити передбачену законом норму обов’язкового резервного покриття, тобто їх поточні рахунки надто великі в порівнянні з їх резервами. Тому вони скорочують свої поточні рахунки, утримуючись від видачі нової позики після оплати старої. Наслідком цього буде скорочення гро­шової пропозиції, яка викличе підвищення процентної ставки, яка, у свою чергу, скоротить інвестиції, зменшуючи сукупні витрати і обмежуючи інфляцію попиту. Грошово-кредитне регулювання не діє однозначно, породжуючи певні суперечності. Зокрема, зростання чистого національного продукту, викликане політикою “дешевих” грошей, у свою чергу, збільшує попит на гроші, частково гальмуючи зусилля політики зниження процентної ставки. Навпаки, політика “дорогих грошей” зменшує величину чистого національного продукту, а це веде до зменшення попиту на гроші і послаблює результат даної політики, що полягає у зростанні процентної ставки. Крім того, грошово-кредитна політика лише створює відповідні умови для зміни пропозиції грошей, але вона не може гарантувати, що банки належним чином відреагують на неї змінами у кредитуванні, особливо в період циклічного спаду.

Певні ускладнення виникають при регулюванні чистого експорту (торгового балансу). Якщо політика “дешевих грошей” су­місна із завданнями корегування дефіциту торгового балансу і збільшує активне сальдо, то політика “дорогих грошей”, протидіючи інфляції, веде до зменшення активного сальдо, торгового балансу, збільшуючи його дефіцит.

 

2.3. Інструменти грошово-кредитної політики

Центральні банки країн з ринковою економікою мають досить широкий набір інструментів грошово-кредитного регулювання. Вико­ристання різних інструментів варіюється залежно від спрямованості та економічного розвитку країн, ступеня відкритості економіки, традицій, конкретних умов.

З урахуванням характеру впливу на грошово-кредитний ринок вирізняють такі дві групи інструментів: адміністративного і економіч­ного впливів. Адміністративні мають, як правило, форму директив, лімітів, нормативів, що виходять з центрального банку і спрямовані на обмеження свободи діяльності суб’єктів грошово-кредитного ринку, у першу чергу, банків. Під економічними інструментами розуміють засоби впливу НБУ на грошово-кредитний ринок шляхом формування на ньому певних умов, що визначають поведінку суб’єктів ринку у напрямку, який запрограмований НБУ. До класичних інструментів економічного впливу НБУ відносять політики обов’язкових резервних вимог, рефінансування (процентному), відкритого ринку.

Інструменти також можна класифікувати, використовуючи такий критерій, як спрямованість впливу, і виділити інструменти загальної спрямованості (ті, що впливають на весь грошово-кредитний ринок в цілому) і селективні (вплив яких обмежується окремими сегментами грошово-кредитного ринку, окремими суб’єктами ринку або окремими операціями банків). Слід додати, що селективні інструменти використовуються, як правило, для адміністративного впливу на ринок. До таких інструментів відносять селективну політику адресного рефінансування комерційних банків; встановлення для комерційних банків кредитних і депозитних стель; регламентацію процентної політики комерційних банків у вигляді встановлення обме­жень кредитних і депозитних ставок, маржі; обмеження обсягу за умов надання комерційними банками окремих позичок; залучення їх коштів на депозити у НБУ.

Діяльність Національного банку яскраво підтверджує добре відомі у світі істини – коли працюють інструменти грошово-кредитної політики, то і грошова система функціонує нормально і вартість національних грошей стабілізується як на внутрішньому ринку через зниження темпів інфляції, так і на зовнішньому – через укріплення її обмінного курсу. Поступово для регулювання стану грошово-кре­дитного ринку НБУ були запроваджені чи почали використовуватись у нормальному режимі наступні інструмен­ти грошової політики:

- облікова ставка НБУ, як базова ціна національної валюти, та заходи регулювання рівня процентних ставок банківської системи;

- обов’язкове резервування залучених коштів комерційних банків;

- операції підтримання ліквідності комерційних банків через кредитні аукціони, ломбардне кредитування та операції РЕПО;

- запровадження в обіг нового фінансового інструменту – державних цінних паперів та операцій з ними на грошово-кредитному ринку;

- операції на валютному ринку з підтримки курсу націо­нальної валюти.

На сучасному етапі розвитку вітчизняної грошово-кредитної системи НБУ володіє всіма методами та інструментами з забезпечення регулювання грошово-кредитного ринку.

 

Питання для самостійної роботи

1.  Передумови грошово-кредитного регулювання в державі.

2.  Вплив кейнсіанської та монетаристської теорій на грошово-кредитне регулювання в державі.

3.  Становлення грошово-кредитного регулювання в Україні.

 

Теми рефератів

1. Особливості проведення грошово-кредитної політики у США.

2. Реалізація грошово-кредитної політики у розвинутих країнах.

3. Впровадження інструментів грошово-кредитної політики у країнах, що розвиваються.

4. Вплив політик “дешевих” та “дорогих грошей” на еконо­мічну ситуацію у державі та особливості їх застосування.

 

Література: [15, 20].